Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не
Козацької слави убогих руїн.
Базари, де військо, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронім коні,
Блисне булавою — море
Закипить, і
Степами, ярами;
Лихо мліє перед
А за
Та що й казать?
Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згадаєш?
Згадаєш — заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.
Із-за лісу, з-за туману,
Місяць випливає,
Червоніє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не
Людям його світу,
Що пожари
Нагріють, освітять.
І смерклося, а в Чигрині,
Яку домовині.
Сумно-сумно.
Отак
По всій
Против ночі Маковія,
Як ножі святили).
Людей не чуть; через
Кажан
Перелетить; на
Сова завиває.
А де ж люде?..
Над Тясмином.
У темному гаю,
Зібралися; старий, малий,
Убогий,
Поєднались,—
Великого свята.
У темному гаю, в зеленій діброві,
На припоні коні отаву скубуть;
Осідлані коні, вороні готові.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивіться.
Лягли по долині,
Неначе побиті, ні слова не чуть.
Ото гайдамаки.
На ґвалт
Орли налетіли; вони
Ляхам, жидам кару;
За кров і
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попід дібровою
Вози залізної тарані:
То щедрої гостинець пані.
Уміла що кому давать,
Нівроку їй, нехай царствує;
Нехай не вадить, як не чує!
Поміж возами нігде стать:
Неначе в ірій,
З Смілянщини, з
Просте козацтво, старшина,
На певне діло налетіли.
Козацьке панство
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя,
І поглядає на Чигрин.
Старшина
Старий Головатий щось дуже коверзує.
Старшина
Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся — скрізь Головатий.
Коли сам,— каже,— не повершу, то синові передам”.
Старшина
Та й син же штука!
Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому!
Кошовим,— каже,— буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли
Старшина
А Ґонта нащо? а Залізняк?
До Ґонти сама…” сама писала:
Коли,—
Старшина
Цитьте лишень, здається, дзвонять!
Старшина
Та ні, то люде гомонять.
Старшина
Гомонять, поки ляхи почують.
Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку.
Де можна лантух, там торби не треба.
Купили хріну, треба з’їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать!
А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються — от тобі й пшик!
Що там за рада? чом вони не дзвонять?
Чим спиниш народ, щоб не гомонів?
Не десять душ, а, слава богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна.
Он, чуєте? співають.
Старшина
Справді, співа щось; піду спиню.
Старшина
Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.
Старшина
Ото, мабуть,
Волох!
Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі!
Старшина
А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу.
Під крадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.
Старшина первий і
А що ж? то й ходімо!
Старшина
Добре, ходімо.
Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки.
Кобзар співає з повагою і
Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Ваші
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах!
Годі ж, не журіться;
Гарно помоліться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком
Сю ніч погуляєм,
Ляхів погойдаєм,
Та так погуляєм,
Що аж пекло засміється,
Земля затрясеться,
Небо
Добре
Добре погуляєм! правду старий співа, як не бреше.
А що б то з його за кобзар був, якби не волох!
Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.
Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.
Ану лишень про батька Максима ушквар.
Та не голосно, щоб не почула старшина.
А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі.
У нас один старший — батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть.
Співай, старче божий, не слухай його.
Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як підпанки, або — поки сонце зійде, то роса очі виїсть.
Брехня!
Співай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо — поснемо.
Справді, поснемо; співай яку-небудь.
Кобзар
Літа орел, літа
Попід небесами;
Ґуля Максим, ґуля
Степами-лісами.
Ой літає орел сизий,
А за ним орлята;
Ґуля Максим, ґуля батько,
А за ним хлоп’ята.
Запорожці ті хлоп’ята,
Сини його,
Поміркує, загадає,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспіває — заспівають,
Аж лихо сміється.
Горілку, мед не чаркою
Поставцем черкає,
А ворога, заплющившись,
Ката, не минає.
Отакий-то наш отаман,
Орел сизокрилий!
І воює, і
З усієї сили.
Нема в його ні оселі,
Ні саду, ні
Степ і море; скрізь битий шлях,
Скрізь золото, слава.
Шануйтеся ж, вражі ляхи,
Скажені собаки:
Йде Залізняк Чорним шляхом,
За ним гайдамаки”.
Оце-то так! вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда.
Добре, далебі, добре!
Що хоче, то так і втне.
Спасибі, спасибі
Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?
Який-бо ти бевзь і справді!
Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш,
І вішати, і мордувати!
Добре, єй-богу, добре!
Ну, це так!
Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора!
Шкода!
Ну, нехай стара в’язне, більше м’яса буде- Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам.
Утни ще що-небудь про гайдамаків.
До грошей я не дуже ласий.
Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну — чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову.
Слухайте ж, панове
Ночували
В зеленій діброві,
На припоні пасли коні,
Сідлані, готові.
Ночували
В будинках з жидами,
Напилися,
Та
Цить лишень! здається, дзвонять.
Чуєш?.. ще раз…
Задзвонили, задзвонили!”
Пішла луна
Ідіть же ви та молітесь,
А я доспіваю”.
Повалили гайдамаки,
Аж стогне діброва;
Не повезли, а на
Чумацькі
Несуть вози.
А за
Сліпий Волох
Ночували
В зеленій діброві”.
Шкандибає, курникає,
І гич не до
Ну лиш іншу, старче божий!”
З возами на
Кричать йому
Добре, хлопці, нате!
Отак! отак! добре, хлопці!
А нуте, хлоп’ята,
Земля гнеться.
А вони з
Так і ріжуть.
Кобзар грає,
Додає
Он гоп таки так!
Кличе Гандзю
Ходи,
Гандзю, пожартую,
Ходи,
Гандзю, поцілую;
Ходім,
Гандзю, до
Богу помолиться;
Нема жита ні снопа,
Вари варениці”.
Оженився, зажурився
Нічого немає;
У ряднині ростуть діти,
А козак
І по хаті ти-ни-ни,
І по сінях ти-ни-ни,
Вари, жінко, лини,
Ти-ни-ни,
Добре!
Добре!
Ще раз!
Ще
Кричать
Ой гоп того дива!
Наварили ляхи пива,
А ми будем шинкувать,
Ляшків-панків частувать.
Ляшків-панків почастуєм,
З панянками пожартуєм.
Ой гоп таки так!
Кличе панну
Панно, пташко моя!
Панно, доле моя!
Не соромся, дай рученьку,
Ходім погуляймо;
Нехай людям лихо сниться,
А ми заспіваймо.
А ми заспіваймо,
А ми посідаймо,
Панно, пташко моя,
Панно, доле
Ще раз, ще
Якби таки або так, або сяк,
Якби таки запорозький козак,
Якби таки молодий, молодий,
Хоч по хаті б поводив, поводив.
Страх мені не
З старим дідом морочиться.
Якби
Цу-цу, скажені! схаменіться!
Бач, розходилися!
А ти,
Стара собако, де б молиться,
Верзеш тут погань.
От
Кричить отаман.
Опинились;
Аж церков бачать.
Дяк співа,
Попи з кадилами, з кропилом;
Громада — ніби нежива,
Анітелень… Поміж
Попи з кропилами пішли;
За ними корогви несли,
Як на Великдень над
Молітесь, братія, молітесь!
Так благочинний
Кругом святого
Сторожа стане з того світу,
Не дасть святого розпинать.
А ви Україну ховайте:
Не дайте матері, не
В руках у ката пропадать.
Од Конашевича і
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голі,
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти; а дівчата!..
Землі козацької
У ляха в’яне, як перш мати,
І непокритая
Стидом січеться; карі
В неволі гаснуть;
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться
В ярмі у ляха… горе, горе!
Молітесь, діти! страшний
Ляхи в Україну несуть
І заридають чорні гори.
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? де
Останок славного Богдана?
Де Остряницина
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Інгул щозиму замерзає
Богун не встане
Шляхетським трупом.
Лях гуляє!
Нема Богдана —
І Жовті Води, й Рось зелену.
Сумує Корсунь староденний:
Нема журбу з ким поділить.
І Альта плаче:
Тяжко жити!
Я сохну, сохну… де Тарас?
Нема, не чуть… не в батька
Не плачте, братія: за
І душі праведних, і
Архістратига Михаїла.
Не за горами кари час.
Молітесь,
Молились,
Молились щиро козаки,
Як діти, щиро; не журились,
Гадали теє… а зробилось
Над козаками хусточки!
Одно добро, одна слава
Біліє хустина,
Та й ту
А
Нехай ворог гине!
Беріть ножі! освятили”.
Ударили в дзвони,
Реве гаєм:
Аж серце холоне!
Освятили, освятили!
Гине шляхта, гине!
Розібрали,
По всій Україні.
