Бажан Микола

Мов райдуга, що викута в гамарні,
Уже нагнувсь над домом віадук,
Але ще юрбами навколо ходить гук,
Стає в стовпи громохкі й незугарні

У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде

На луг лягло благословіння снігу
Хитливий переплив і перелив сніжин,
І я мовчу, немов читаю
Великих, тихих, лагідних таїн

Мов скарб старий — цей місяць-білозір,
Мов сни старі — ці хмари білопінні
І бачу я: в тривожному
Поганська ніч лягла на чорний бір

Пильніше й глибше вдуматися в
Ти звівся й стверд у лютій боротьбі,
З кісток і тріщин викладений склепе,
Маленький космос скривши у собі

Пружнаста віхола —прудка підпора крилам
Боріння
Зрив
Упертий рев стрибка