Політ крізь бурю Поема


Пружнаста віхола —прудка підпора крилам.

Боріння.

Зрив.

Упертий рев стрибка.

Як нудно пахне тулуб літакарозпеченим металом і мастилом!

Як ухають, працюючи навзаводи,мотори!

Вигук.

Вихлоп.

Спазм.

Виття.

Брести крізь ніч,в морозній хузі плавати,нести моє малесеньке

Напружено, аж пальці побіліли,чіпляюсь за дюралієвий плинті прислухаюсь, як гребе під крилагустенну бурю працьовитий гвинт.

Греби поглибше, далі й далі вгвинчуйдесяток тихих людських існуваньтуди,за пруг,за фронт,за бій,за грань,де кожен —сам, самітний, поєдинчий, —стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.

Це буде грань життя мого.

Не знаю, —кінець чи грань?

Мої сімнадцять літя в пам’яті квапливо проглядаю,печальний список бідочок і бід.

Не бідкаюсь.

Даремно.

Ні до чого.

Кому?

Тобі,

Іване Хомичу?

От знов на мене він поглянув строго,немов почув, як гірко я мовчу.

За мною слідом ти крізь отвір ступиш,за мною звалишся у прірву, в круговерть,заціпиш зуби,сталь кільця поцупиші трапиш в снігчи вгрузнеш в смерть.

Ти зробиш все, як я,а може, навіть краще,хоч я — молодшай легше долечу,та ти пройшовтакі безжальні хащі,де вмерла б я,

Іване Хомичу!

Про мене знаєш більше, аніж кажеш.

Неприязнь тліє нишком, наче трут.

Вдивляєшся,чекаєш,міриш,важиш, —не вірить людям —твій щоденний труд.

Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,але убік очей не відведу,бо ні жаху, ні сумніву не маюперед лицем того, на що іду.

Мене від спільного походу не відділитьні зір колючий,ні колючий дріт,і я зумію тілом власним втілитьтой досвід мій,який би міг знесилить,але став силою прожитих трудно літ, —їх темний подих розпачу опік,жалка образа відшмагала їх,у горлі згорбивсь,зщуливсь і знемігмоїх питань невикричаний крик.

Дві тисячі сто дев’яносто днів, —і в кожен з них я входила, як в біль,немов крізь терня, дерлася крізь гнів.

Дві тисячі сто дев’яносто днів, —і я не впала,й винесла звідтільнедоторканну кладь надій і почуттів,як здобуток моїх німих зусиль.

Я — не сама,була я не самав своїй хитливій утлій самоті.

Я бачила,що не сховає тьмавеликої просвітлості путі.

Я бачила,я прагнула до них,прокладачів незміряних доріг,до доброї жадоби їх робіт,до їхніх спільних радощів і бід,до їхніх роздумів, і планів, і нарад,до їхніх здвигнутих мільйонним маршемсвят…— Дивись,

Оксано, ось тобі на свято, —блакитноокий, наче трошки журний,слова звучать, як завше, хриплувато,а тон удано жвавий і бравурний.— Приніс тобі дарунків

Кобзар” в оправі, ще й пеналфігурний.

Це батько мій,це наш Василь,мій тато.

Тому шість років.

Дільше як шість років.

Переджовтневі смерки прохолодні.

Іще на сходах чую шурхіт кроків, —він знов страшенно втомлений сьогодні,але ввійде в кімнату так, неначез-під душу вибіг чи прийшов з футболу,лише на шиї синя жилка скачеі біля губ проклалась зморшка квола.

Ми вийшли втрьох.

Дзвінке, як бронза, листябриніло, впавши на алеї парку.

За чорними кущами переяркупідморгували вікна передмістя.

Хитання тіней,темряви несталість,два силуети —батька й мами Віри.

Він взяв її за руку:— Що б не сталось,не похитнись, не втрать своєї віри…

Не втратити своєї віри?

Ні,вона її не втратила й в ту мить,як ми почули,що дзвінок гримитьв переддосвітній чуйній тишині.

І він підвівся вдягнений.

З постелізвелася мати.

Грюк дверей раптовий.

В квартиру струнко увійшов військовийу довгополій негнучкій шинелі.

Мене обнявши, кам’яніє мама,а батько,крісло сунувши в куток,сидить, вдивившись невідривно й прямоу кожен їхній рух і крок.

На стінці висне збита набік рама.

Розкидано хапливо стос книжок.

З чорнильниці повзе лілова плямана зошита мого листок.

Повзе, як пляма, втома і знемога,стрясає тілом тихий дрож тривог.

На нас востаннє глянув він з порога.

Ми тільки вдвох.

Ми вдвох.

Схилившись, мати підняла з долівкипортрет, —давно він висів в нашім домі.

На грудях батька навкіс три нашивкиі зірка на суконному шоломі,

Таким стояв на кручах придніпрових,таким доходив аж до львівських стін,таким пішов в супроводі військових,зодягнених так само, як і він.

Казала мати: — Помилка.

Страшна.

Дурна.

Кричуща.

Скоро буде вдома.

Минали дні і тижні.

Путь відома:до підворітні, в сіни, до вікна.

Десятки рук в віконце тягнуть клунки, —цибуля, хліб, жовтаве сало, сіль.

На клаптиках, принесених звідтіль,слова про те,що все гаразд,цілунки,як вчиться Ксана?

Твій Василь.

Тут довгі черги помилок таких,як з батьком.

Я вже пізнавала їх —наляканих бабунь, заплаканих дружин.

Он теща Шведова.

Он Голубенків син.

А он Марієчка,чорнява і гнучка,актора нашого знайомого дочка.

Ми з нею часто вкупі повертались,порожні кошики додому несучи.

Позиченими з різних п’єс здавалисьїї примовки, репліки, плачі.

Вона поїхала весною на село,про родичів казала і про дачі,а я тягла все менші передачі,бо в мами грошей зовсім не було.

Коли, притиснувшись до стінки в підворітні,чекала я, щоб в сіни увійти, —дбайливий дотик рукчи усміх негпомітний,миттєвий дар людської теплоти, —який потрібний,дорогий,привітний,який ласкавийбув для мене ти!

У пам’яті я збережу навікі вчительки уважність обережну,і з другом батька бесіду бентежнупро те, яким є справжній більшовик.

І от кінчивсь етап життя один:нема чого ходити в караулку,нема чого прийомних ждать годин,—назад додому, до свого притулкуіду з каструлькою схололих картоплині довго човгаю по нашому провулку,лякаючись віддати їй цидулку,що він — на вислання,що

Підкинуло.

Здригнулось.

Зашкребло.

Затнувся подих.

Оберт.

Шарудіння.

В ілюмінатор щільно влип Павло,

Іван Хомич вчепився за сидіння.

Я, глянувши в напівзамерзле скло,грізне й барвисте вгледіла видіння,переблиски вогніву чорноті внизу,червоні, жовті і зелені трасистрибучих рисок.

Сполох, як в грозу.

Забагровілих хмар раптові обертаси.

Мотори рвуть на повному газу.

Бляшанки, паки, ящики, припасипереповзають з боку в інший бік.

Пунктир смертейпромчався повз і зник,і знову тьма,і знов сліпуча різьіскринок, бризок, вогників, блискіток.

Розверзлись хмари.

Вгору потяглисьрозжарені ножі розлючених зеніток.

Ревуть мотори,аж гогочуть,ажриплять хрящі бляшаної кабіни.

В горлянці згус ковток гіркої слини.

У хвіст машини люто пре

Я радше з подиху моторів,ніж з радісного крику бортстрільця,дізналася про тишину просторів,яка нас оточила без кінця,лиш дальні залпи сплеском вогнепадуще шарпали і злили горизонт.

Пілот ввійшов,квадратик шоколадупогриз,сказав:— Перелетіли фронт.

І знову цідиться мертвотна синь плафонів,

Павло знов мостить в ранці кожну, річ;забившись в темний кут, на відкиднім ослоніпохнюпився Іван Хомич.

Що він надумав отієї ночі,сторонячись людей,на самоті,один в своїм душевнім худосоччі,один в своїм одлюдницькім

Дівча дівчам,але не розгадаю,по виразу очей не розберу,чи змучена, чи злякана до краю,чи, може, грає з нами лживу гру.

Я недаремно радив командируне йти на пробу,я б застосуваві тут чітку, здорову недовіру,не без підстав — ні, ні! — не без підстав.

Яких причин таємна, скрита силаїї сюди, в літак цей, привела?

Чи виправдань своїх батьків схотіла,чи відплатить, як зрадниця мала?

Не йде про честь батьківського наймення, —під материнським прізвищем вонавписалася в народне ополчення,анкети не заповнивши сповна.

Я викрив фальші зразу ж генералудоклав,що з нею так, мовляв, і так.

Дарма.

Немов і не почув сигналу,а нині й сам садив її в літак.

Що ж, довіряйте,хоч свою довірудоводите занадто гаряче,та вас ще гарячіше припече,коли вона дограє гру нещируі в слушний час до німців

Його терзав, давив і тряспідозри заздрий рик, —як чад, струмів він поміж нас,як сизий присок, пік.

Босоніж присок перейду,прорву біду, мов чад, мов тьму,і свій солдатський хліб прийму,як всі, в однім ряду.

Іти отак, іти отак,не повертати вбік,хоча проник і в цей літакглухий, злобливий рик.

Вже не прикличе він біди,з дороги не зіб’є,бо знаю я,за що й кудинесу життя своє.

І я побачила в імлі,у синій зморі літака,як простяглася звіддалідо мене спогадів рука, —вона щедротно подає,щоб я напитися могла,густим питвом життя моєу суміші добра і зла.

У ньому — гіркість, плач, і прах,і сонце, й сталь, і сміх,

І іскри в маминих очах,і темна туга їх.

Задивлені в любов і даль,живі, живі, живівони були і в ту прощальну мить,коли між нами сірі вартовістояли, щоб до неї не пустить.

Тоді мене учителька забрала.

А далі — дитбудинок.

Старший клас.

Навчання, праця, витримка тривалаі роздуми про себе і про час.

Листи від мами в м’ятому конверті.директор сам розпитував: звідкіль?..

Що принесуть пояснення одверті?

З ким поділити неподільний біль?

Не все було самотністю і болем, —був труд, і гурт, і регіт згаряча,і шум весни, і захват волейболом,і хлопець хлопцем, і дівчам дівча.

Не раз Павло — секретар осередку —підходив, щось казав і замовкав,допомагав мені вдягти жакеткута й біг, пославшись на негайність справ.

В любимий батьків паркми з ним ходили часом,теплішало, коли торкався він руки,а в ту неділю рушили всім класомна Люботинські затишні ставки.

Верталися в вінках, в піснях, в ігрі, в розгоні,

Павло поперед всіх стрибав, смішив мене.

Вже з першого обличчя на пероніми прочитали:сталось щось страшне.

Я до кінця, до старості, до сконузапам’ятаю тишину,юрбу на площі,гучномовця конус,хрипіння пауз,фраз вагу жахну.

Коли розходилися люди, —були вони уже і ті, й не ті.

Велике діло праведного судуїх спільним ділом стало у житті.

Вони ідуть, —невже пройдуть повз мене,мене на бік одсторонивши знов?

Їх шереги,їх кличі,їх знамена —мої,як дух, як плоть моя і кров.

Невже я справді марна й негодяща,щоб внесок мій придатися не міг?

Вони ідуть.

Дорога їх — найтяжчазі всіх людьми прокладених

Брати і

Так по-людськи вперше.

Як відповім йому?

Як відповім?

Той комуніст, що впав, в його тюрмі помершиі в нього вірячи, — він батьком був моїм.

Його загибель — також наша втрата,безглузда втрата в битві двох світів.

Хто займе місце впалого солдата?

Вони ідуть.

Твій час

Брати і сестри”.

Як же відповісти?

Як звать мене тепер?

Дочка?

Чия?

Не він один,а це — всі комуністина мене кличуть,і підводжусь я,і разом з ними я піду до краю,і разом з ними змірю шлях оцей,не перерву,не зраджу,не зламаюпуті моїх батьків, путі моїх дітей.

Коли всім класом ми до військкоматупішли й просили в армію забрать,там, одібравши хлопців, може, п’ять,погнали геть компанію строкату.

Себе ми відчували півлюдьми.

Куди ж іти?

І от знайшли у

Потрібне діло.

Записались

На курси, звані курсами радистів.

Тоді з’явивсь Іван Хомич.

Він бравод нас заяви, посвідки, анкети.

Питав, порившись в вороху заяв:хто дід? хто батько? звідки? як ти? дети?

Він зберігав,він пильно доглядав,провіривши до крапки і до риски,життів недовгих наших списки,затиснуті в бляшаних клямрах справ.

Постановили мало не відразузарахувать курсантами наш клас,лише про мене не було наказу,нарешті появивсь і цей наказ.

Вагавсь, як видно, на моїй

Іван Хомич поставити свій

Не довго вчилась я радистській справі, —звалилась.

Жар.

Жага.

Верзіння.

Тиф.

Проснулась в родички з Холодної гори,два місяці пролежавши в гарячціна кривоногій, ветхій розкладачці,метаючись з тривоги і жари,і вибрела на вулиці пустинні,пострижена, збентежена, слаба, —десь там на мене друзі ждать повинні,там мій обов’язок,і труд мій,і судьба.

Сіпнувши двері, збила я гачок,і, протягом підхоплений, під ногишугнув шумливий, довгий звій стрічок,жмутки соломи, курява підлоги.

На чорній дошці — крейда дбалих вправ,таблиці Морзе білі крапки й риски.

Антенні рами.

Книги без оправ.

Кривих верньєрів* ебонітні диски.

Плакати й клапті, запхані у кут.

І я одна в безмовності просторійпокинутих поспішно аудиторійрадистських курсів.

Я одна отут.

Забули попередить?

Не хотілиз собою брати?..

Павле, як же

Не скрикнути.

Ще раз зібрати сили.

Не тратить часу.

З Харкова піти.

Спустошеність площі,де протяг по полю асфальтному вивівузори похмурі і чорні, як траурні ленти вінків, —це звихрений попіл паперів,попалених наспіх архівів,потоптаний погар писання,уривки обвуглених слів.

Безлюддя печальних кварталів.

Духмяність тонка листопаду.

Часами гарматним розкатом проноситьсяв тишинірозпачливе рикання лева з розбомбленогозоосаду, —він, скровлений, сильний, безумний,вмирає уже три дні.

Ні, ця тишина не тихішаза гуки, розриви й обвализа ляск запопадний зеніток,за брязкіт осколків о брук,за вибух,одсвічений багро в дзеркальній стіні п’єдесталу,звідкіль нам говорить Шевченкорозгніваним порухом рук.

Продзвонять підківки патрульних.

Процюкають кроки старечі,і дивляться люди й будинки пустими очима біди.

Поникши на лавці, холону,хилю упокорено плечі,шукаю у звивинах мозку надії зітерті сліди.— Оксано! — раптово і різко.— Оксано!

Яка ж бо я рада…

Марійки, схвильовані руки розмотують хусткикайму.— Лишилась?..

Недовго чекати.

Тікають.

Кінчилась їх влада.

Нічого я їм не забуду.

За все розрахунок візьму.

Марійчині тіняві очі,

Марійчині губи вологіі щось небувале, незнане, нове і небачене в них.

Від неї відсахуюсь, повна іще потайної тривоги,і морок раптовий між нами,між мною й тобою,проліг.— Я слухаю

Вермахт.

Культура.

Берлін.

Європейці.

Боїшся?

Зголосимось разом.

Обидві ми — жертви Чека…

Я зводжусь.

Дві тіні тріпочутьна жовтій піщаній алейці.

Ударю.

До болю, до крику назад розмахнулась рука.

Ударю.

Ти чуєш?

Тікай же,бо я придушу тебе, шлюхо.

Виходить, оце і єсть ворог,зустрінутий вперше в житті.

Зіниці пожовкли, як в кішки.— Тікай же! — проказую глухо.

Побігла.

Я вийшла із міста ярком по знайомій путі.

Димучі простори.

Гримучі дороги.

Поля спопелілі.

Спалахнуті стоги.

Масних палениськ пелехата юга.

Привали.

Бюмбьожки.

Прокльони.

Тривоги.

Побиті, ганчір’ям обкутані ноги.

По воду, по хліб, по надію черга.

І раптом — зелена донецька сага,дихання вологи, холодна

Спинитися — вмерти з одчаю й знемоги.

Вперед.

Пилюга.

Пилюга.

Пилюга.

Де я їх надибала?

В школі за

Осколом.

Зайорзав, забігав, на зборах

Павло,але повернувся зі зборів отихз протоколом:на курси мене зараховано знову було.

Крутнулись верньєри.

Зелені заблимали вічка.

Зметнулись антени.

Полізли у нори шнурки,і пішла цокотня,перестук, позивних перекличка,пульс морзянки рвучкий,призвичаєний двигіт руки.

Будь спрямована в ціль,будь, мов постріл,несхибна і стисла,будь невтомна, — і ти,як народний пароль, розберешзашифровану річ,таємничі позначення й числапартизанських команд,диверсантських суворих депеш.

Розсип іскор —і мчать всепроникливі цятки та риски,і домчать,і десь в Харковітолштаб-квартиру

С роздере.

З цілим світом говоритьрука худорлява радисткиіскрометним ключем своїм:цятка — тире,цятка — цятка — тире.

Я ловлю себе часом,що чую ввесь світ, як морзянку,на пунктир двох іскринпокладаю всі звуки землі —і ритм свого серця,й Павлову журливу співанку,і гудіння моторів, заблуканих в сніжній імлі.

Я їх розумію:глибокий, протяжливий подих,бистрий віддих,короткий,як цятка, як іскра, як блиск.

На своїх, продиктованих тактом спалахувань,кодахбурмотять вони, може,про взятий незважено риск.

Що ж,

Похилюсь на брезент парашутного тюка,буду слухать себе, своє серце, свій крихітний світ.

Яка там була в мене школа, і мука, й

І скільки згадок назбиралося протягом літ!

Лежить моє тілоу ватнику, в штанях, в ушанці,лежить, прикурнувшина паках патронів і толу,і стрясається пульсом,одміряним в строгій морзянці,і хвилі від ньогорозходяться по видноколу.

Якщо зібратьв единий пункт,в єдиний центр,в єдину цяткудумки, чуття, пориви, мрії, сни,усе єстводо краю,без остатку,до дна останньої глухої глибини,аж задвигтіти,як двигоче стрілка,на компасі в магнітну даль рвучись,щоб кожен нерв, клітинка, мускул, жилкапризивом спільним наскрізь пройнялись,тоді, —я вірю, відчуваю, знаю, —як резонанс, озвуться позивнііз далини,з тайги,з-за гір Алтаюдолине крик, призначений мені.

Я пальцями об серце вибиваюсигнали точні, прості і ясні.

Вслухаюсь —хвилі йдуть з-за небокраю.

Прийом!

Прийом!

Є відповідь?

Ще

Так знову бий усім єством прагнущимтуди, в Сибір, у безмір, в буревій.

Ні пасмам гір,ні вартовим,ні пущамне зупинити клич мій позивний,

Вистукую:дві риски, цятка й риска,і знов дві риски, і три риски вслід.

До палу мозку,дзвону кровотискуя променюсь,я б’юсь об кругозвід.

Сигналю:— Мамо!

Знов дві риски.

Цятка.

Сигналю:— Мамо!

Мамо!

Мамо!

Ма…

Не зойк, не писк безсилого дівчатка —змужніла вже без тебе я сама.

Ось парашут мій.

Строп туга укладка.

Ось люк.

За ним — кружіння, безвість,тьма.

А може, й смерть?

Дві риски.

Цятка.

Мамо!

У мене все.

Прийом.

Прийом.

Прийом.

На дні очей, напроти мозку прямо,в світінні ганглій,виразно цілкомя бачу маму.

Постать, брови, очі,сумні, безмежно теплі і живі.

Вузенькі плечі в стьоганці робочійі хустка в’язана на сивій голові.

Здмухнувши сніг по мерзлім підвіконню,вдивилась в світ.

Уже світає там.

До мене руку тягне.

Рваний шрампротяв пориту зморшками долоню.— Зіпрись об мене.

Час вставати, доню.

За тебе я ручаюсь всім життям…

Так.

Певне, час.

На вгрітому сидіннізаворушивсь Іван Хомич.

Павло підвівся, тихо став узбіч,—мовчить, ладнає ремені наспинні.

Механік в дверях одкрутив болти.— Приготуватись! — запалало слово.

І неминуче впало так раптово,що вже не сталоні турбот, ні спогадів, ні суєти.

Одна.

Сама.

Лиш ти.

Лиш ти.

Ні, ось Павло.

Він йде вперед.

Пусти.

Пусти його.

Він скочить в пітьму перший.

За ним і я.

Хомич останній.

Три.

Твердим ударом тьму дверей продерши,в ребристій сталі заревли вітри.

Мороз зім’яв, пожмакав, згріб лице.

Нема назад.

Як томить кожна п’ядь!

Як давить ранець!

Спокій!

Де кільце?

Затисни й сіпай на рахунок п’ять.

Павло пригнувся.

Брязкіт.

Свище падь.

Падіння.

Прірва.

Край.

Не відступать.

Хтось підштовхнув:— Пішла!

Ступила, зникла, витліла до тла.

Стрибок.

Падінняголовою вниз,скрутило м’язи враз,розсік морозу вріз,суглоби рве по швах,хребет до тріску гнена друзк,на брязк,на стиск,на смертьволочить, стаскує, жене,вогненна круть, зелена вертьдо пня розколює мене,я розметалась,серце, ноги, руки,сто рук, сто ніг, сто тіл,навальна млость, стрибучих іскор муки,і раптом рветься тулуб мій навпіл,протяжний гук, опуклий вибух,болючий струсі тишина,десь в нутрощах, в життя найглибших глибахколючих спазм згасаюча луна,бринливі стропи підпирають круто,і, як долонь, прикривши височінь,сіріє наді мною кругла тіньривком розгорнутого парашута,гойдаюсь всім тілом,пручаюсь, підстрибую, виснуміж чорною тьмою внизуі чорною тьмою вгорі,очам не пробити її непроглядність зловісну,безмежні пустоти, бездонні нурти, пустирі,сама, одинока, самітня, одна, позабута,між чорною тьмой внизуі чорною тьмою вгорі,клаптинка тканини, лапатий листокпарашута,під ним безпорадна,мов кокон, метляюсь на довгім шнурі,волокон і м язів розчахнутий вихорем віхоть,хистке існування, закружляне в сніжній імлі,аби не зомліти, щоб вірити, пружитись, дихать,землі доторкнутись і встояти на землі,не пухла долоня легкої шовкової тканкироздмуханим куполом вчасно прикрила мене,повиснуте бомбою тіло тяжке диверсантки, —мій гнів, мою клятву, моє поривання земневелика долоня,міцна материнська долоня,робочими зморшками різко і гірко порита,її неухильність, безстрашність, турбота, безсоннятримає мене над розверстими ямами світу,долоні мільйонів, землею і сталлю натруджені,пожаром пропахчені, порохом битви опечені,звелись наді мною в суворім і владнім напруженні,щоб я не сконала на чорних снігах Задонеччини,могутні, дбайливі долоні мойого народу,стражданням спотужнені, спеками й стужамишпарені,моя охорона в страшній крутії небозводуміж тьмою і тьмою,в падінні,в самітному маренні,долоні людей, допомога, підпора всесильнав мені, наді мною, зі мною, навколо, повсюди,я маса, я сила, я частка життя невіддільна,я зводжусь!

Я житиму!

Земле!

Народе мій!

Люди!1964

Вы можете поставить посту от 1 до 50 лайков!
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Мы используем cookies, чтобы вам было проще и удобнее пользоваться нашим сервисом. Узнать больше.