Важкий лютневий лід, в якому тріснув човен,синіє грань води, що імені збулась,і зерна вільхові із білої половинасіялись у зморшках гранітного
Насіялось й в рукав, що аж судомить руки,наперсники надів мороз на кожен перст,і холод видиха луска рясного бруку,що плутано проліг із норду і на
Скриплять кобильчаки важкими полозками,сотається юга через кілечка лун,і мідний птах летить ген понад головами,та знають ще не всі, що то літа вістун.
На добре чи на зле?
Так просто відгадати:розвій з-перед очей те кам’яне чоло,де віддзеркалились і муштра, й каземати, —і будеш знать про те, що буде, що
Потовщав парапет від доторку миттєво,і камінь — від стопи — іще круглішим став;спорснула вмить нога — у каламутне мреволетять душа і крик, покинувши вуста.
До чого чистий сніг за кріпосничим муром!
Як смушок, ліс лежить, не зрушений ніким,лиш де-не-де дими з присипаних пічурокзгинаються… ось-ось збіжаться в кулаки.
Незатишно душі, що ширить літ навсібіч:маліє, упаде, як макове зерно.— Хіба оце й усе, мій запізнілий чибіс,чи ж явлене було таке нам знамено?..— Перезимуєм ще.
Пересумуєм якось,загостримо перо об пам’ятний граніт;і з вистражданих сліз, щоб більше вже не плакать,окривджений царем, ще виворожим світ.***
