Хвилею зору небо схитнулось,східності хмари збігали униз.
Прогуркотіло, мов бочка, минуле,ти ж при падінні на мить зупинивсь.
Там на горі, де громи дозрівають,скрапують в небо вишні рясні,крізь намальовану браму до раюстрадницькі видно обличчя
Колір земний, а з очей б’ють джерельця,в борознах зморщок запіксь чорнозем,—мов на монетах, образ зітерсяі очисним пожолобивсь
Боже!
Чому ж ви — невтішені й досі?
Може, тривають й там муки земні?..
Тільки ж безликі ви вже й безголосі —ваші страждання я бачу вві
Бачу у дранті зотлілім вас в полі,устілки виткнулись з рваних чобіт…— Тату! — гукаю…— Мамо! — Та голосмій не сягає в заобрійний
Вас упізнав я по згорблених спинах,стерті ж обличчя, немов
Що ж ви знайшли на небесних купинах?
Яблука райські?
Гнилі буряки?
Скрапує вишня зрілою кров’ю —важча щохвилі тіло моє.
Падаю в небо сторч головою —голос від мене на вік відстає…***
