Зріднився, зодностайнивсь,
І поштовхи відчув земні у тілі.
Підносивсь дух, а тіло бгалось вниз,і прибувало світло
Цвітінням стать, білінням
Якби не болю ворушкі джерельця,не знав би про наявність тих кісток,що трухнуть по болотах та озерцях,не схитував би кожен кутий крокмого тремкого водяного
Здригається воно на кожен струс,на поштовх кожен, коливання
Сам над собою я не вознесусь,від страху ціпенію,— зізнаюсь,—коли бере зненацька хтось за
Час присмоливсь… чи я у нього вгруз?..
Немовби глиною примазали ступні —не схилитнусь, не відірву долівки,не витримати й сволока мені,не розпанахать крейдяної плівки,лежу, немов в історії на дні,прожите — тисне — тут його вже стільки!..…— повісили їх на гаку обохпід сволоком, де вішали колиску,самі ж вмостились в тім кутку, де Богна них очима полум’яно блискав……і не склепив до ранку я повікв цій хаті, де прийшлось заночувати,щось тисло груди, хтось стусав у бік,хитався сволок, і здригалась хата,і думав я про свій трагічний вік,та злежувалась думка, наче вата.
І голос, чутий звечора, снувавсь,проносивсь тонко ниткою крізь вуха,і віск терпіння, і тягучий чассудомили у жилах кров і рухи,і капав з каганця смердючий гас,і регіт з жерла щохвилинно жбухав.
І чув, як глухо цокають чарки,як у горлянках булька
І як бринять смертельні мотузкиі в пляшці муха дзеленькоче
Зливався я з минулим, не своїм,з прихованим у гомонові часом;топився у потоці смолянім,що ссальцями до тіла присмоктався.
І, розчинившись, зодностайнивсь гетьз білком крейдяним, світлом споночілим,і щось незриме входило, мов смерть,і прибувало світло білим-біле…***
