Моє віршування

Наснилося, немовби я

Там, де людська ще не була нога;

І ніби я тепер

З самим люцифером

Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,

А на ногах моїх висить ланцюг.

Я ним поєднаний із кимось в

Серед брудних тюремних волоцюг.

Вони ворушаться, немовби черви

Людського в них давно уже нема.

Та друг задля натхненної

Мене від них у небо підійма.

Запитую:— Гей–гей,яке це коло?

Люцифере, признайся: де я, де?..

Він посміхається:— Віршуй,

Миколо.

За мною жодна з рим не пропаде.

Зненацька починаю розуміти:

Занадто хитрий у слуги смішок.

І що воно за отака приміта:

Він сторінки ховає у мішок.

Хапає, ніби у шинкарки здачу,

Хоч я ще не спиняю олівця.— Ха–ха, віршуй… А я вже добре бачу:

У мене не лишилось ні слівця.

Я пробую ланцюг зірвати з себе

Та видно, що майстри були не ті.

Аж ось заявляється посеред

Син Божий, розіп’ятий на хресті.

Він в темний простір подивився

І нагадав, прогнавши мертву тінь,

Що Слово —

Безсилі проти

Всі хитрощі

Амінь.