Передчуття прози

О Господи!

Чи думав я колись,

Що із благаннями звернусь до неба:

Мене до прози повернути треба,

Бо нерви вже вугіллям узялись.

Молюся,

Боже, на твої дива:

Ти раниш словом і лікуєш словом.

І часом ми себе на думці ловим:

А хто ж ми є?

Слова.

Живі слова.

Моя новела на столі лежить.

Це теж слова, що спокійніше світять.

Помітять люди їх чи не помітять

Не в тому суть:

Їм просто треба жить.

Будь щасна, прозо!

Вирушай у путь.

Де ті, що знали

Вітер”,

Шаблю”?..

Вже їх соцреалізмом не приваблю

Від нього навіть пацюки хропуть.

Я вірю, що прийшла моя пора

В мені поволі визріває проза,

Яку читач не викине із воза,

А візьме в дім,

Де слово не вмира.

В похід рушає словникова рать

Дорога їй верстається

А з-за плеча наглядачева пика:— Приказано тетради отобрать.

Прощай, новело!

Вже нема, нема.

З речей прозових ти була не гірша.

І знов не прозу, а оцього

Записую у зошит крадькома.