Дитяча уява не знає спочинку:
Щоб вивчити духів (чи добрий, чи злий),
На шию повісивши лампу–бензинку,
В покинуту шахту я лазив, малий.
За мною рушала вихраста ватага
Цікавий до всього хлоп’ячий загал.
І сталось, пригадую: дика
Зненацька мене підвела під завал.
Доба чи століття?..
В бензинці
Рудий язичок до кінця догорів.
А ті, що лишились по той бік завалу,
Чомусь не приводять батьків–шахтарів.
Пітьма, ніби чорна розкошлана вовна,
Плодила із себе жахливих потвор.
Здавалось, чиїсь ворушилися жовна.
Десь пробував ноту диявольський хор.
Мелодія мороку — газів шипіння,
Дзюрчання води і тріщання пород
Наповнила болем дитяче
І страхом кривила покусаний рот.
А темрява дика, кошлата,
У мозку гойдала приглушений дзвін.
Та ось біля мене з’явилася пика
Я духом відразу пізнав,
Що це він.
Я в хижі очиці дивився крізь сльози,
А вухо ловило в глухій
Його обіцянки й підступні погрози:— Ти вийдеш
Та мусиш служити
Минуло піввіку — і я за
Зустрівся з очима, що бачив колись.
Завали не ті, а погрози ті ж самі:— Ти вийдеш, але… Послужи, підкорись.
Піввіку пройшло, та словами
Затемнено
І корінь, і
І гупають друзі в завали незримі.
А воля і
Чи їх донесуть?
