Не надійся нічого

Як ти могла сказати се так рівно,

Спокійно, твердо?

Як не

Твій голос в горлі, серце в твоїй

Биттям тривожним не зглушило

Слова страшні:

Не надійся

Не надійся нічого!

Чи ти знаєш,

Що ті слова – найтяжчая провина,

Убійство серця, духу і

Живих і ненароджених?

Чи в

При тих словах не ворухнулась совість?

Не надійся нічого!

Земле-мамо!

Ти, світе ясний?

Темното нічна!

Зірки і люди!

Чим ви всі тепер?

Чим я тепер?

О, чом не пил бездушний?

Чом не той камінь, не вода, не лід?

Тоді б не чув я пекла в своїй груді,

І в мізку моїм не вертів би

Черв’як неситий, кров моя

В гарячці лютій не дзвонила б

Тих слів страшних:

Не надійся

Та ні, не вірю!

Злуда, злуда все1Живущої води в напій

Ти долила, а жартом лиш сказала,

Що се отрута.

Бо за що ж би

Могла вбивать у мене душу й тіло?

Ні, ні, не вірю!

В хвилю ту,

Уста твої мене вбивати мали,

Лице твоє бліде, тривожні очі,

Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,

Все мовило мені:

Не вір!

Не

Ти добра, щира!

О, не

Мойого серця гордості лускою!

Я зрозумів тебе!

Ти добра, щира!

Лиш бурі світу, розчаровань

Заволокли тебе отим туманом.

І в серці своїм знов я чую

Розсіяти туман той,

Чуття і жаром думки

Теб з життям – і в відповідь

Я кличу:

Надійсь і кріпись в борбі!”