Весно!
Облудна омано!
Твоє чародійне вино,
Заправлене соком дурману,
Ми щороку, щороку п’ємо.
Ти повінь свою розіллєш,
Розбуркаєш давнє,
Що впало на дно,
Захлюпаєш
В наше вікно
І ми захвилюємось теж.
Ти розцвітаєш, і ми
Мохнатими сон-квітками.
Весно, злудна мано!
Що дієш ти з нами?
Твою цілющу, одвічну
Ми всисаємо в серце з
І пускаєм зітхання за вітром,
Повні глибоких твоїх таємниць.
Ось
Дивляться в далеч,
У мрійний світ,
Де солодко вабить,
Як мушку на мід,
Криниця втіх непочата.
Так, так, зітхання дівочі!
Знаю ваш сум, ваш
Бо серце і в мене
З серцями вашими в тон.
Бо й мої замріяні
Поглядом ловлять день,
А душа заспівати
Нових, невідомих пісень.
Од дотику
Ми всі
Десь у
Одкрилися
Весно, облудна мано!
Що ж це ти робиш із нами?!
З
И
И”,
И, 1926 р.