Шумить вода на
Чиєсь обличчя при багатті,мов маска мідяна, блищить,і лиже пломінь язикатийсуху вільшину — та
Я з відстані тихенько грівся,долоні в той бік простягав.
Вогонь на ноги раптом звівсяі хилитнувся, мов впізнав.
Це він лизав і стріху, й сволок,лелеці крила обпалив.
Це він у віск впечатав бджоли,хлюпнувши в жмені ківш
Це він — вогонь… наче панчохи,здер шкуру з ніг… і засміявсь…сипнувши золотим горохом,він сміхом вибухав не
Його впізнав я непомильно,та й я знайомим був йому:він бризнув іскрами чорнильноі зник миттєво у
А той, хто ніч долав, раптовопростер долоні у мій
Згорає тлінне, не основа.
І сутінню мене обпік.***
