Смерть із Москви летить,
Джохаре,
На поклик брата-холуя.
Вона як блискавка із хмари;
Ти ждав її.
Вона твоя.
Тепер впади на рідне
І серце власне зупини;
Тепер з вогню ти маєш вийстя,
Як голос Бога з купини.
Тепер ти вже не ціль на
Для радіо-ракетних лез,
Ти — кров свята, що з гір
Тече, як сонце із небес.
Тебе роздерти вже не
Мутант — орел, дві голови,
Бо сховище твоє і
У кожнім пагоні трави.
Ти — в кожнім погляді чеченки,
Що носить в животі дитя,
Майбутні Шамілі й
Прийдуть на світ з твого життя.
Ти — кожне слово і зачаття,
Що зроджує новий Кавказ;
Ти — автоматів рукояття,
Що до відомсти кличуть нас.
Твою пілотку й
Цілує Київ і Париж;
О мій чеченський Прометею,
Ти в серці людськості гориш.
Ти — Дух, що світові
Проймає, як зерна могуть,
Ти — Воля, що її
В Ічкерії не відберуть.***
