Прометей

Смерть із Москви летить,

Джохаре,

На поклик брата-холуя.

Вона як блискавка із хмари;

Ти ждав її.

Вона твоя.

Тепер впади на рідне

І серце власне зупини;

Тепер з вогню ти маєш вийстя,

Як голос Бога з купини.

Тепер ти вже не ціль на

Для радіо-ракетних лез,

Ти — кров свята, що з гір

Тече, як сонце із небес.

Тебе роздерти вже не

Мутант — орел, дві голови,

Бо сховище твоє і

У кожнім пагоні трави.

Ти — в кожнім погляді чеченки,

Що носить в животі дитя,

Майбутні Шамілі й

Прийдуть на світ з твого життя.

Ти — кожне слово і зачаття,

Що зроджує новий Кавказ;

Ти — автоматів рукояття,

Що до відомсти кличуть нас.

Твою пілотку й

Цілує Київ і Париж;

О мій чеченський Прометею,

Ти в серці людськості гориш.

Ти — Дух, що світові

Проймає, як зерна могуть,

Ти — Воля, що її

В Ічкерії не відберуть.***