Адам Міцкевич в перекладі Максима
Мій рідний Німане!
Куди сплили ті води,
Що я в дитячі їх зачерпував долоні,
Що ними плавав я по дикому затоні,
Для серця буйного шукавши охолоди?
Лаура, з власної милуючися вроди,
Колись любила там свої квітчати скроні.
І відбиток її у хвиль сріблястім
Мутив сльозами я, не знаючи й негоди.
Мій Німане!
А де ж і горе те безкрає,
І щастя разом з ним, і золоті надії?
Малечих днів моїх де радощі яснії?
Де ще любіший нам юнацький шал літає?
Лаура де моя?
Де друзі молоді?
Минуло все… чому ж сльоза лиш не минає?