Обіцянка

Цей кримський рай — з незгаслим розмарином,коротким строком визначених втіх —прискорював життя і майже похвилиннонагадував, що жив не так, не так, як міг.

Безглузда метушня, застілля та похмілля,спустошлива любов, порожні

Та інколи душа, мов вирвавшись з підпілля,зболіло рвала рот — світ рвався на клочки.

Та хто я?

Що я міг?

Закинути роботу?

І вицмулить вина на півтора кербе?

І солодко заснуть у кирзових чоботях,і бачити вві сні в Криму, в раю, — себе?..

Лежать на лежаку холодному до ранкуі слухать хлюпіт хвиль, і скрегіт ріняків,і думать про тепло під моря колисанку,про твердість кулаків та волю жебраків.

Я міг би, міг би жить велично у лахміттіі думати про час під сколихи зірок,якби ж не ця душа, залякана, самітна,якби ж не тіло це, протерте до дірок.

Якби не розмарин, не мирт, не лавровишня,то думав би про світ буденний та

Та жив я так, як жив, — по-іншому не вийшло.

Проте я знав, що йду до світлої мети.

Вона десь на краю півострова чи в морі,по обрію пливе переблиском вогнів;якби ж не світло дня, аби не сни прозорі,обіцяний той рай приснився б і мені.***