Жила Вкраїна.
Плакала, стогнала.
Проте я твердо свідчити берусь:
За всі віки безхліб’ям не
Нікого в землю
Русь.
Від тих часів, коли з’явилось рало,
Голодних мук не відало село.
Хай неврожай — та люди не вмирали:
З двадцятим віком лихо це прийшло.
Ми ледь живі верталися зі школи
Де кропиви іще з десяток діб.
Хоч шахтарі не мерли, та
Я не забуду той нелюдський хліб.
Ні з’їсти, ні відмовитись не владний,
Я знав: з корою товчене
Він повернувсь до мене в
Той хліб, що вельми схожий на багно.
Але чи думав я посеред бою,
Коли з махрою чорні крихти гріб:
Десь років через сорок із
Я знов зустрінуся, блокадний хліб?..
Ні, люди, я розказую не байку
Це наша несьогоднішня біда:
Серед лісів мордовських маю пайку,
З якої тридцять третій прогляда.
Вона, мов глина, облипає руки
Те ж саме лихо, що й давно
Молюсь тихенько, щоб мої
До гливтяків таких не дожились.
