Проносячи шум, саморослі колонипопарно ішли вздовж шляхів
Ти слухав і вгору підносив долоні —вони ж підлітали не вище трави.
Який же низенький… А води ще нижчі.
Та сонце ще нижче за води сіда,щоб нуритись в темінь і шляхом очищеньпройти, як проходить краплина-звізда.
Лежав горілиць, а долоні, безсилоспурхнувши, знеможено падали вниз;чи ж шум піднебесний, чи пташку ловили,бо знов до колон збронзовілих
Вбираючи спиною води джерельні,коріння повзке ти хребтом доточиві знав, що ступнув за межу несмертельну,коли у війну ще життя заступив.
З продухвини неба листочок медянийупав на обличчя і губи стулив.
Я крикнув за тебе: — О
Тетяно!
Який він безкраїй, хоч зовсім малий.
За шумом високим ніхто не почує,як голос незроджений в горлі кричить,і краплі небесні по жилах струмують,угору рвуть руки, щоб крик доточить.
Ген, тільки вершечки трави схилитнулись,зненацька колони угору знялись,і пригорщі, повні землі, сипонули,піднісши вузласте коріння увись.
І ця запороша, мов хмара, відлине,і ти ще зведешся, щоб знов впасти ниць,аби все земне увібрали краплини,що світяться маком на денцях зіниць.***
