З доцільності світу, яку не збагнув подонині,вільшина порошить жовтавий пилок,доцільно біліє суха бадилина,а поряд пронозить шиласта зелиназнекровлений снігом трухлявий листок.
Димок свердлуватий буравить повітря,і запах сколихує приспану млость,бо ти відхилявсь від доцільності світу,і, час згайнувавши, змарноване літоторік літаком доганять
Старі евкаліпти зеленим дозвіллямвтішали; та й море, слухняне, як пес,то бігло слідком, то від люті
Та коло річне, що ввійшло в твоє тіло,не зможе ніхто розімкнути й поднесь.
Бо час не розщепиш, як дошку, на тріски,змоталось волосся й життя на клубок.
Цитриновий солод в краю надпонтійськімгірчив, як і рідний стебластий димок.
Та втечею долю хіба надолужиш?
Чи виправиш щось у чернетці життя?
Чи морю співмірна весняна калюжа?
І різні глибини, й не ті почуття!
Як дзеркало в хаті, вона соромливовідбила вільшини, пилок і
І стежку свою не згинаючи кривовбік іншого простору й долей щасливих —рішуче зроби непохитний свій крок!***