Ой упали сніги на баварські бори,аж гілляки схилилися вниз,і над яром присипані пні без коримовчазними горбами здулись.
І лежить рівним шаром забілена біль,витикаючи довгі дубці;і ворони мовчать, мов примерзлий кукільна німіших сучках від мерців.
І в гущaвині світу засніжених рисбір без вітру гуде в височінь,і сніги, від гілляк відпадаючи вниз,дзеленчать на корінні об тінь,і немає слідів ні із лісу, ні в ліс,де шепоче щось серцю: засни,і заходяться очі краплинами сліз,що вже світ став німий до весни.
Бо ворони у нас, мов лісничого ріг,голосні і зимою в гаях,де журба не блукає ніде без дорігі де легко минав її я.
Я сумую, що сліду нема навкругив чужолюдній холодній глуші,що й натяку на щось не покажуть сніги,аби казкою стало в душі.
Гей, якби мені в царстві лісних колонад,де виходять кущі, як із рам,геть забувши буденщини гуркіт і чад,за пустельного стати царя,весь ліс і мороз пройти так уночідо найвищих норвезьких сосон,щоб аж місяць став гострий, мов леза мечів,від мого тільки скрипу на трон.
І з життям таким самим, як іній чи сніг,скандінавську прийняти красу,чуйно слухаючи, як у жилах моїхзамерзає червоний мій
Та немає у мене тієї душі,що тримає весь світ у руці, —і стоїть тихий бір у сипучій глушіще сумніший, як білі мерці.
