Прозорого серця висока погодасьогодні пустила над світом плиститонесенькі хмари, відбивши їх в водахбаварських озер, мов з латаття листи.
Налиті живицею сосни рожевімалої гіллячки не рушать ніде,бо тиша у лоно щасливому дневівід Альпів далеких незримо іде.
І кожного дерева стовбур пороюдзвенить, мов струна, що зачула смичокколи відривається тільки вагоюі падає вниз крізь гілляки сучок.
І жодного птаха з прив’ялого зілляне чути чогось в нерухомім бору,і навіть на луках тримає неділяурочисту тишу, мов гори, стару.
І тільки з-за лісу із палої бростікричать у баварів уперто півні,які віщували і щастя і гостів далекій черкаській моїй стороні.
А що вони значать тепер в блуканині?
Вже певно не те, що співанням раніш,коли і кімнати не маю я нинібез свідків чужих прочитати хоч вірш.
Не те тут говорить і сміх для привіту,й душа у молитви вже, певно, не та,і тільки на тлі безконечного світута сама і незмінна моя самота…
