4 мин
Слушать

4 Останній сніг

1.

Перший

Утративши непевну вись,принижений вітрами,погаслий жайвір падав вниз,провалювавсь над нами.

Зіщулившись, вода німайого не відбивала,бо слухала, як йде зимаі брязкає металом.

Несе вона важкі ключі,аби замкнути води,в руці у неї круглий чіп,обструганий із льоду.

Замкне зима навстіжний світ,і візьме води в рамки,і жайвора засклить за лід,і нас затче у тканки.

Затче нам руки, аби мине відчинили брамий не перевіяли зимигарячими руками.

В’яжімо їх, єднаймо їх—долоня до долоні,бо пада, пада перший сніг,і в жилах кров холоне.2.

Несподіваний

Сніг випав уночі, закравшись, наче злодій,в позеленілий степ, в травневу глибину,і викрав зелен-цвіт, і доторком холоднимвмить перекинув світ, мов камінь вгору сподом,оглянувши кругом, у воду зазирнув.

І часу течію змінив у вік зворотний,щоб повернути те, що кожен вже прожив:одним — щасливі дні, а іншим — дні скорботні,одним — густі меди, а іншим — сіль крижин.

І хтось уже радів, а хтось невтішно плакав,хтось сніг згортав із пліч, хтось —товще нагортав,у кожного була своя помірна дяка:той вороття хвалив, а інший проклинав.

Лише на один день час повернувсь в минуле:комусь на чийсь загин повторний, а комусьна солодість зачать, на вихмільне проснулля,на розпач, на любов, на учту й хліба кус.

Було те вороття лиш на єдину днину,яким нема числа, коли пливуть назад;мов кинув хтось піску у світову машину:такий почався скрип, такий відчувся шат.3.

Сніг у

В срібній налицині древо стоїть,з щілин холодних погляд

Скільки осіло снігів… як

Хто їх у тіні пресує?

Та позостались на ньому слова,сніг вже з курганів обсунувсь, як глина,зважся на мову — хай сніг ожива:форма завжди самочинна.

Глину узяв, а вона у горнецьзбіглась сама, без спонуки,глоду торкнувся — плететься вінець,—чинять все завчено руки.

Хто ж нас навчив майструвати плоти,міряти простір

Воля», — кричати до хрипотиі відлітати у небо за димом?

Глянь на обличчя верби — машкара?

Скільки волокон, та жодного м’яза:тріскає лунко срібна кора —зморшка кладеться

Губи розтиснув — слово летить,завчено думку формує;вимовиш «холод» — тіло тремтить,«люба» — і ніжність

Не дерев’яні ми, не кам’яні,не позоставим в повітрі

Сніг зашерха на тобі, на мені,а під ногами ростуть п’єдестали.4.

Останній

Ця білість снігова хіба не з чорних хмар?

Свідомість моя йде не із віків минулих?

Крізь попіл поколінь поснулих світить жар,і слово з горла б’є, викруглюючись в кулю.

Розсіююсь, свічусь щомиті, щодобиі входжу в дерева, в спалахнуті

Затримай розпад мій, хоч іскру полюби,роздмухай в кров її, в спалахнуту

Та трухнуть дерева і тане, тане сніг,чорнозем стане знов потульним та видющим.

Я в пригорщах своїх утримати не змігні попелу снігів, ні іскор пропадющих.

Але відбиток твій — в люстерках двох долоньі в краплях натяжних, що з пучок витікають,а почуття твої домалював вогонь,а стриманість твою засвідчив навіть камінь.

Крізь тебе рід снувавсь, і розум не згасав,та забували всі про породільні

Любове, тільки ти фільтруєш чорноту,щоб білість снігова розпуку тамувала.

Крізь тебе видно всі і манівці, й мету,і злоти вогняні, і сутіні

Очима скинув — ти, суття моїх зіниць.

Крізь тебе сніг летить, і сніг в тобі біліє.

В пухнечу снігову лягаю горілицьі чую: тану я чи, може, плоть тепліє?5.

Співучий

Фіолетова тінь на протертім снігу нечітка,сонце скрапує з пучок і в срібло всяка,щоб незримо співати у горлі струмка.

Заворожений плином, я слухаю сніг,що маліє, як мичка, бо нитка з-під нігвипрядається-тчеться і світ випряда,замість крові крізь серце струмує вода.

О співучість, о плинність довкола, в тобі,розпрядається пам’ять, збирається біль,розкрадається ґрунт, даленіє

Як же солодко-гірко, зживаючись, жить!

На які веретена змотається нить?

Чи то в горлі моєму ручай жебонить?

Доки я наслухав, то й шляхи потекли,прикипіли підошви до ґрунту-смоли,аби певність була і було опертя.

Тане втоптаний сніг, і маліє життя,нить прядеться тонка на товсте сповиття:сорок літечок-літ як одне, як одне.

Розбирають по хвилі, по дневі менекожна крапля-пилинка і кожен струмок.

Лиш позмінне в тобі, як тонкий волосок,відгукнеться на пісню тремтінням єства,і у срібному горлі струмують

Ой по горах сніги лежать,по долинах води стоять.

Туман поле покриває.

Мати сина прикликає:— Вернись, сину,

Густі терни, вітри буйні, краплі-хвилі,дні отруйні.

Краплі-крапельки прозорі,сніг співає в мене в горлі:— Гомін, гомін по діброві…»***

0
0
17
Подарок

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.