Раз Паїсій блаженний, що в Києві жив предавно,серед ночі, вві сні, білоткану сорочку побачив,лопотіло, кипіло, боліло її полотно,на усохлій тополі розіп’яте вітром гарячим.
Знав, ох, знав юродивий, що саме віщує той сон,краму білого зойк, у бездоння небес відлетілий:прощавання з юдоллю земною, з олжою і злом,трепетання душі, що із тлінним розсталася тілом!
Він до ранку моливсь, жмут борідки сльозами кропив,а по тім взяв із полу сорочку свою полотнянуі, мугичучи тихо печальний псаломний мотив,заспішив у долину, до шемрання хвилі з туману.
На шляху ж, що його мав блаженний Паїсій пройти,у сокирнім переблиску, в пахощах тирси й живицімайстровитий теслярський народ зводив зруб золотий…і гукнув із риштовань веселий якийсь будівничий:— Ти куди, преподобний, так рано?
До храму, либонь?
Не спіши-бо, спочинь.
Он снідання в золі домліває.
Чи не чуєш, як юшечка пахне на всю оболонь?!
Зупинивсь юродивий.
Борідку уверх задирає:— Що та юшечка, душко!
Ох-хо, вже не сьорбнеш
Помолись-но.
Бо в тесанім дереві зріє скорбота.
Я ж — сорочку помию.
То клопоти вже не твої.
То вже, голубе-душко, моя і турбота, й робота!
Краще б дядько нічого тоді не питав, не казав(з теслярів — бо ніхто ж не озвавсь до старого провидця!),та судьба є судьба: будівничий з риштовань упаві конав на трісках, задихаючись духом живиці.
Тільки Богові душу оддав, а блаженний вже й тут!
Обрядив у сорочку невисохлу дядькове гіло.
І
Чи ж не знаєте ви, куди мертвих кладуть?
Он пила, он сокира — не стійте, беріться за діло!
Та й пішов полинами у вранішній степ напрямки,орошаючи тиху молитву гіркими сльозами.
І стругали для майстра соснову колиску дядьки,і зозуля кувала й кувала ген-ген за ярами.
