Я іду собі у вересень,в лоскотання павутинні,
Чорний Острів на тім березі,білі лебеді на хвилі.
Соціальне забезпечений,що й америки не треба,я пускаю дим колечкамив незалежне рідне небо.
Я пускаю дим хмаринкамиза плече своє за праве,плаче ангел, хоронитель мій,безутішно, безугавно.
Та невже, мовляв, не знаю я,що куріння — клята вада,що цигарка термоядерна —то дияволові ладан!
Він за мною йде похнюплено,ніби й знать мене не хоче,журно крила перламутровіпо ковдобинах волоче.
А ген-ген, дурне, задрипане,з головонькою хмільною,і моє минуле нипаєдощовою стороною.
Йде стернею, і покосами,і рудою осокою,поза літом, поза осінню,поза Вовчою горою.
Не почути вже, не вгледіти —здаленіло,
Чорний Острів, білі лебеді,доле моя чорно-біла!
