Цей мох — на двох;куди не глянеш,стоїть притомний літвесняний,хоч до весни — гай-гай!..
З беріз ми соку напились,все ходим і когось гукаєм,й відлунок кожен, наче спис,у свої руки заплітаєм.
Що нам до того — мох чи пух,чи ниття те, що в’яжуть птиці,єднає нам і зір, і слухразками чистої живиці?
Бо заблукали ми — ще й як!
Одне ув одному —
Чи ж явить нам весна свій знакна мить всерадісну, всещасну?
І поіменно, прямо врядми кожне дерево гукали,не озираючись назад,де тінь із тіні воскресала.***