Не криюся: життя мене стомило,
Бо знає втому навіть мідний дзвін,
Що також скаржиться: якби не било
Безмежно довго не старівся б він.
Якби мене ізмалечку й
Життя не катувало, не товкло
Мені, можливо, в тихій
На старості б ще й затишно було.
На пасіці поміж валками сіна,
Щасливий від червневого тепла,
На сонці вигріваючи коліна,
Я б споглядав, як трудиться бджола.
І мир в душі, і злагода, і тиша.
Вітрець — і той голубить сивину.
Колись вечірня зірка заколише
І я навік під вишнею
А те, котре мене живим робило,
Скресає, мов забуте відкриття:
Якби у дзвоні не гойдалось било
Вже не було б ні дзвону, ні життя.
