Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті?
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.— Ну як же живеш, молодице?
Показуй, що вариш-готуєш?
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.— Ну як же живеш, молодице?
Чого ти мовчиш, не говориш?— Отак і живу я…— та й змовкла.
Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати?
Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти?
Сідайте.
Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу.
Отак тільки тут полоснула —затіпалось зразу і стихло.
Повірите, люде,
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:— Синочку, дитя моє любе!
Ой що ж я з тобою зробила!
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.(1921)
