Буває, в неволі іноді
Своє стародавнє, шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки бога колись-то хвалив!
Шукаю, шукаю… господи б,
Згадать хоть що-небудь!
Та оце й
На таке погане, що так і заснув,
Богу не молившись!..
От мені
Свинею заснувши, звичайне,
І сон приверзеться… ніби край
Пасу я ягнята, а я ще малий;
Дивлюся, могила ніби розвернулась,
А з неї виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собі неборак,
Та і йде до мене… Я собі звернулось,
Щеня мов під тином,— звичайне, мале,
То й перелякалось.
От мене
Неначе на руки та несе в могилу,
А чорна могила ще гірше розкрилась.
Дивлюся, в могилі усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по коліна неначе одтятий;
Лежать собі хлопці, мов у теплій
Дивися, дитино, оце
Ніби мені каже), на всій
Високі могили.
Дивися, дитино,
Усі ті могили, усі отакі.
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені туго.
Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона
З нами, козаками!
Бачиш, як лежить
Неначе сповита!..
Тут пана немає,
Усі ми однако на волі жили!
Усі ми однако за волю лягли,
Усі ми і встанем, та бог його знає,
Коли-то те буде.
Дивися ж, дитино!
Та добре дивися,— а я розкажу,
За що Україна наша стала гинуть,
За що й я меж ними в могилі лежу.
Ти ж людям розкажеш, як виростеш,
Слухай же, дитино».
А потім
Приснились у житі, лановий
Та б’є мене добре — і ніби, проклятий,
Свитину здирає… І досі болить,
Як сон той згадаю.
А як
Козака в могилі, то й досі не знаю,
Чи то було справді, чи то було так,
Мара яка-небудь.
Мені той
Розказував ось
Не знаю, як тепер ляхи
З своїми вольними братами?
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третій
З проклятими його
Не роз’єднали нас…
Те лихо діялося з нами!
Во ім’я господа
І матері його святої!
Ляхи прийшли на нас войною!
Святиє божії
Ксьондзи скажені осквернили!
Земля козача
І кров’ю, сину, полилась.
І за могилою могила,
Неначе гори,
На нашій, синочку, землі!
Я жив на хуторі, з …..
Я стар був, немощен.
З табун я коней до обозу,
Гармату, гаківниць два вози,
Пшона, пшениці, що придбав,
Я всю мізерію
Моїй Україні
І трьох синів своїх.
Я думав, грішний перед
Нехай хоть часточка
За мене піде, за наш край,
За церков божію, за люде,
А я молитись в хаті буду».
Бо вже не здужав, сину, встать,
Руки на ворога піднять!
Зо мною, слухай же,
Данило, чура мій, та я,
Та Пріся, дочечка моя!
Воно ще тілько виростало,
Ще тілько-тілько наливалось,
Мов та черешенька!..
За гріх,
За тяжкий, мабуть, гріх великий,
Не дав мені святий
Очей нарадувать
Моїм дитятком!..
Не
Ксьондзи по селах, а
На людях їх з села в
Такеє-то у нас було!
Якось їх, клятих, і до
Вночі на хутір занесло.
А з ними челядь їх скажена,
Та ще драгуни… Дай
Хоч коли-небудь, боже милий,
На світ твій виглянуть з могили
Спряжу всю шляхту на огні!
Вони, вони — не бійся, сину!
Вони, ксьондзи, мою
З собою в хату завели,
Замкнулись п’янії, я бачив.
А челядь п’яна
У клуні на соломі спать,
Драгуни теж.
А ми з
Соломи в сіни наносили,
А клуню просто
Не встануть, прокляті,
Дітей козачих мордувать,
Усі до одного, згоріли!
І Пріся бідная
Згоріла з клятими!
А
На пожарищі хрест з
Поставили та помолились,
Заплакали… Та й потягли,
На коней сівши, до обозу,
Синів всіх трьох моїх
Та в добрий час і
Отут укупі!... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали
В оці могили?
Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово
За наші голови… А може,
І про могили, і про
З старцями божими по
Правдива дума
Меж людьми
Перша полонина 1850.
Оренбург]* Далі в автографі закреслено півтора рядка,прочитати неможливо.
