Здригнулася струна від променя тонкого,зневажений від всіх сніг ще білів як міг,і колесо дзвінке мережило дорогу,якою вовни жмут в чотири лапи біг.
А-а-а… Світлість на лиці від дерева гінкого,і мед на язиці від слова молодого.
Під чоботом зело пробилось ворушке,щоб швидше я ступав, бо нині все швидке.
Кораблик рветься з рук, членується насіння,загострена вода заломи обтина,і в мур один стають, розламуючись, стіни,щоб ім’я перейнять летюче, мов луна:
Ма-рі-я!
На довжину струни воно бринить прозоро,і хмару прихиля до обрію біжку,і кущиком трава збігає з косогорууславити тебе, бо ти — вода в струмку.
Вже голос губить жар, а крила гублять пір’я,і зір не осягне відлунених висот,де літери горять нетліючим сузір’ям —не прокричать мені, бо тиші повен рот.
І шепітно, мов пух, я здмухую імення,хоч крику повен рот — його не проковтнуть;
О весно!
Я прийняв твоє благословення,коли через сніги проклав невірну путь.***
