Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брилистарий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,йому хотілось бути молодим.
