Я не один — в сусідстві мурашви —уплетений в густе ткання трави:вбираю неба глибочінь ув очі,сухий ручай струмкоче по обоччі,засвідчує, що він іще
Висить сорочка на сучку смиренно,байдужа і відчужена від мене,і я — наче дозріла вже зернина,що вилущилась із лушпиння нині.
Землице рідна, ти вуглієш в жмені,та шелестять вуста мої зеленіслова безбарвні про минущий час,про те, що жив я на землі не
Та знаю я, що кожна мить світаннястає поволі хвилею смеркання,а те, що видивляв углибині,присутнє вже давним-давно в мені.
Під спиною ворушиться коріння,а голос мій, долаючи тяжіння,підніме затверділі імена;та порохом осиплеться луна,зостанеться в повітрі тільки смуга.
Зіржавіла на вітрі, мов кольчуга,затисне плоть сорочка
У себе, в небо — тону одночасно,і погляд нерухомий тихо гасне,і мить злиття із всесвітом прекрасна,що навіть смерть безлика не страшна.***
