В стручкові гороху

І занімів, немов прозрів нарешті,наваживсь зазирнути у прийдешнє,де все хистке, непевне,як вві сні:моє життя було чужим мені,бо я на мить побачив старість власну,здригнувшися, зістаривсь

Чого злякався і чого тремтів:ти ж і в минулому, в майбутньому житті?

Ну, немічний, знесилений, ну,

Та хто тобі рідніший з двох, которий?

Оцей, який живе брехнею й сподіванням,чи той, що лиш одне не розв’язав питання:навіщо і подосі живе на світі він?..

А за вікном дощі,дощі — з усіх сторін,а ти ж, наче в стручку єдина горошина,затиснутий до часу, обмежений лушпинням,яке на мить розтиснуть спромігся ти

Чому кортить заглянуть у завтрашню безодню?

І розгадати долю, і розпізнать майбутнє,яке в тобі незримо та повсякчас присутнє?

Тому ти і гукаєш: — О зглянься, аве отче!

Бо зазирати глибше твоя душа не

І зір мені вернувся усталений, буденний:минуле вже незриме, а завтрашнє ще

І видно дощ у вікнах, вологе злиплось листя;мені ж в стручку оселі і затишно, і чисто.***