Я не знаю, чому повертаю
Де висить між гілками ранковий туман,
Де змертвіла верба видимає з
Скам’яніло–потужний оголений стан.
Мов пергаментні звої звисає кора,
А гілки — ніби кості з далеких століть.
Їм давно вже упасти й зотліти пора,
Та вона, ніби привид, над лугом стоїть.
Ой, не застуй, примаро,— у землю лягай,
Дай воскреснути сонцю в пагінні новім.
Хай в озерце оте задивляється гай
Не хизуйся кістками у світі живім.
А верба, віддзеркаливши мертве гілля,
Заскрипіла, немовби деркач у гаю:— Прийде лютий мороз,
Отоді ти поглянеш на вроду мою.
Хто повірить тобі, дупловино стара.
Пристановище відьм і лукавих чортів?..
Та війнула вітрами осіння пора,
Над озерцем сухий очерет пожовтів.
Я узимку на лижах спускався з
У безлистий, прикрашений інеєм гай.
Царювала над ним непорушна верба,
Загорнувши iкласті гілки в горностай.
Надавала їй позику люта
Для таких діамантів, що очі болять.
Хто живий, а хто мертвий?
Різниці нема.
Навіть горді дуби упокорено сплять.
Над озерцем, у кригу закованим,
Придивлявся до темних законів земних:
Тож виходить, у смерті є правда своя
Її велич зростає із пут
Я не знаю, чому повертаю
Де розсипався Iнеєм сивий туман.
Мабуть, вірю, що вигляне Сонце з води
І впаде господиня смертей та оман.
