Ярами бурими,
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні
Сліпого попелу й золи.
Який поріг?
Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо
Губами білими Вдову.
А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і
Із похоронкою в руках.
Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет — ні в тих ні в сих.
Земля — могила для загиблих.
Земля — землянка для живих.
І лиш сльоза з пожеж
Таку ж іржаву доганя
До смерті стомлена
У плуг корівку запряга.
Народ піврукий і
Пита — кого? чого — пита?
Вдова цілує
У перепалені
Погиб народ.
Не стало знаку.
Одна ознака — був такий.
Під мерехтінням
Вербові капці і ложки.
І тут, коли, коли вже
На нас дивилися віки
В дитдомі, в гільзі, у
Народ нам зав’язав пупки:
Малі-маленькі — більші-менші,
Дезинфіковані вапном,
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.
Тотальної
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші
Любов,
Життя.1978
