Покинутий лан

За вільхами в заплаві є луги,

Що так цвітуть у червні, наче зорі.

Всю невичерпність власної

Розхлюпали у трав’яному морі.

Окрему квітку вивчити

Нелегко між квітучих краєвидів.

Та друг ботанік у погожі

Тут налічив їх сотні різних видів.

Він не жалів ні часу, ні себе

Радів, сміявся чи стенав плечима.

Пливло червоне, жовте,

Квіткове полум’я перед очима.

Бриніло пружне гілля угорі.

Розгойдане пахучими

Це добре хтось придумав, щоб у

Бетховена доповнить

Взяла в полон гармонія жива,

В якій звучали і земля, і небо

Той світ, в якому серце

Високі й горді істини для себе.

Та ось ми раптом підійшли туди,

Де не було шовкових трав і квітів.

Осот, буркун, бадилля лободи

Оце й усе, що погляд мій помітив.

Тут підіймали

Лужок на сіно залишити б краще.

Збагнули потім, що вчинили зле,

Тай кинули його напризволяще.

Ніхто не зна, коли тепер на

Відродиться гармонія

Я ж занімів у здогаді сумнім:

А що, як то не трави, а народи?!

Уже в рослинах розпізнали

Чутливості та психіки прикмети.

Зелені лицарі стоять

На варті самобутності планети.

Та гине заповітна цілина,

Втрачаючи красу квіткових націй.

Які ж плоди нам принесе

Від оранок отих та від руйнацій?..

Ми змалку звикли: директива, план,

Це, бачте, розроблялося не

Та пам’ятаймо знівечений лан,

Що заряснів лихими бур’янами!