Б.
Шум даленіючий в мушлях насичувавсьспівом пташиним,з теплого отвору хміль вививавсь запашний,і виплітався, ніби струмок з-під крижини,з-поза хмарини промінь уже веснявий.
А на узбіччі шляху тополі стоять гордорослі—гнізда сорочі вінчають їм чола,наче тернові вінки,плоть дерев’яна на вітрі розіп’ята й досі —корчиться в муках і вигинає рамена-гілки.
Скільки терпіння: простір мінливий триматиі тамувати незрушністю болісний
Скільки їм можна спокутуватьнаші марноти і втрати,поквапність нашу і марнослівний, язик.
Скільки ж недодано їм: рушення, мови,зближення солод, розкіш злиття,руху шаленство та спалахи крові —біль їм полишено, сік для
А замість них різнопташшя співає,шум, ніби в мушлях, у кронах тече.
Руки розкинь — перелітна хай зграякриє, довбає дупла очей.
Солодко?
Ні!
Невситима тим паче!
Клонять додолу і втома, й жура,тіло розщеплюють стріли гарячі,холод вбирає чутлива
І не попільжити мук страстотерпцямні спожалінням, ні співчуттям, —можна хіба що кору іздерти,одіж пошить дерев’яну й взуття.
Хміль, наче нитка, зшивши повіки,губи зашиє, щоб вчився мовчать,і, розкрижований вітром навіки,простору міг запізнать
А під тобою рідна
Глянь: і вона підкорінням тече.
А у вінкові бусол гніздиться,й хмара сідає на ліве плече.***
