Я пам’ятник собі поставив нетривалий — Не з міді гордої, не з мармурових брил,
Скупі слова мої, що на папері стали,
Укриє завтра пил.
М.
Припав шаром попелу аркуш паперу у мене,я здмухать хотів, але попіл крутнувся шалено,і порснули літери, всякли слова
Печаль очищає, і зміцнюють душу
Я знав — що з далекого часу мені це послання,нетлінні слова долетіли на хвилі палання,березову кору, насичену змістом, палили,щоб літери з часом далеким мене сполучили.
Рубцьований простір кривавивсь незримо для зору,і сік поступав крізь розписану
Слова джерелують, вологий папір жолобиться,ростуть, наближаючись, в очі запурхують
Яскравіє час і звук проступає в краплинах:об’єднує нас відлунність і пам’ять
Повітря ковток у горлі застряв, як жарина:не дмухай, не дихай, бо тліє папір зсередини.
Розпечені літери наскрізь папір проїдають,пожаливши руки, у безвість розлюченим роємвони відлітають.
В повітрі по обрису літер пропалини зяютьледь зримі,і змістом єднальним лунають слова
Печаль причащає до сущого вічно на
Бо час витікає — наповнює об’єми літер.
Крізь прорізи в кризі, крізь ледве помітні проломивсесвітню безмежність угледіти прагне свідомість,та очі сльозяться, і хвилями горбиться попіл,і аркуш пливе, як ковчег при потопі…***
