З циклу «Натура»

1.

Голос

Затамувавши подих, увійшов,стіну розсунув, тишу розпечатав —і лопнуло повітря, наче шовк,нараз відкривши темряву горбату.

Сочився дим крізь тріщину в стіні,тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався,і, складений множинно в однині,ліс завмирав і озиравсь у страсі…— Чом дух урвавсь, чому холоне кров,тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем,лунає вирок, чути ката крок,життя твоє висить на волосинці.

До простору, о простору коли б! —розсунуть стрій і сутінь розпанахать,щоб тільки не занурюватись в глибсебе самого, де згориш від страху.2.

Голос

Дух зведеш, і розступиться лісна всю гень осягання,біла лінія поле навпіл перетне,і за обрій спаде перша хвиля смеркання,щоб відкрити на мить дальнє небо ясне.

Подих простір хита, де стовпець ледве мгліє:хтось іде, чи спинивсь, чи на тебе чека?

І сплітається погляд з повітряних ліній,щоб наблизить до губ вкляклу тінь…

Хтось іде навпрошки, площину оживляєчорний колір присутності, вхряслий стовпець;відстань п’ється, як спирт,розповзається пляма,з усіх боків оточує дощ-сіянець.

І, забувши про ліс, приворожений тінню,йдеш назустріч землі, щоб полегшу знайти.

Глянеш — просто будяк, подивуєш терпіннювперто зиму стоять і не знать самоти.***