Вогнем смичка обпалено горшки,в затишку срібному цвіркун снує кубельце,на конях синіх ручі дітвакидо ставу йдуть — брязкотить відерце.
Вишнева спіль на глиняній стіні,химерна тінь — то сутінь на коні.
А стукіт кутий! — в сіно загрібайсяабо очима в небо розростайся.
Солодкі губи, бо солодкий страхведе до згуби під відкритий дах.
Там срібна нитка, довга, шовкопрядна,вже обвива… Я — кокон безпорадний.
Мохнаті ноги ходять там і тут,рогів цапиних роговіє жмут,а сіно, наче решето, діркасте:із нього можна випасти й пропасти.
І подоросліть можна до світанку,коли усе прозоріє, як склянка.***
