Шевченко

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,коли туди відходив, звідкіля немає вороття.

За бронзу й мідь тривкіше слово — і як завжди сонце сходитьі не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.

Не тихне сторож вишні — соловейко в місяця пожарах,дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарамвсе піддане.

Земля і на землі закон зростання й крові.

Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.

Країна, що над нею місяць грає, як і грав,волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснуливітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,де сплять сповиті у китайку дні минуліі море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.

Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,бо знаємо, що мов тавро понесемо в життяпечать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам

Життя і знання”, ч.3, 1936