Хто косить під осінь отави,
Осінні трави без роси,
Той не жалкує минулої
Ні полинялої краси.
Не слухай, що хочуть ворожки!
Не квиль на біль!
На межах зіноваті трошки,
Волошки та кукіль.
Забуде панський білий
Похилі верби, свій рідний герб!
На волю випав нам жереб,
А в серці – молот і серп.
Розбудимо всюди
На мільйони – не гонів –
Хоч сон минулий степами блудить,
Мов божевільний Шлеміль.
Навіщо понурі тіні:
Петлюро,
Денікін,
Махно?
Пройшло лихоліття
Це було давно… давно.
Грає веселий
На струнах золотих,
Що з наших дірявих
Не ллється голод і тиф.
Що знову захований
Військовий мішок продер,
І стали рішучими
Наших братів, сестер.
З
И
Ш
Ь”,
З
У
Ч”
