Міста під шкірою. Люди в ритмі.
Очі – флейти цвірінчання, уста – гітари посмішка сонячна,
А пальці – не що інше як забавки арфи.
Кольори в усього такі прозорі й соковиті.
Новонароджений світ. Вітаю!
Горобини полум’ям пауза в бесіді заповнює об’єктив життя.
То осінь жбурляє в нас можливостями тиші, натхнення, свободи.
Хапай! Лети кудись за зграєю своїх думок, подалі від мене.
Вже легко дихати. Ти – мій арт-об’єкт.
Я на тебе змінила орієнтацію. Перший та останній андрогін, дозволь, заплющивши очі, милуватися тембром твого голосу і…
Забути. Прокинутись дещо пізніше, думати про буденність, спотворювати її своїми амбіціями, додаючи до безладу свій акорд.
Балансувати на межі нездійсненної ніжності до тебе.
Потім тебе висміювати. Потім знову забувати.
Потім їхати від тебе подалі, не сумувати. Діяти.
Думати про щось абстрактне й суворе, як ти іноді.
Про інші світи, про вдосконалення нашого світу.
Про плани на подальші роки, про знайомих за океаном, про живопис бароко…
Спати. Вдихати гірське повітря. Випробовувати себе холодом, самотністю, мовчанням,
Загартовуватись чиєюсь зневагою, провиною в викраденні ідей з ноосфери,
переліком слонів, кораблів Гомера, напівкоштовного каміння, династій єгипетських фараонів.
Під твій ритм не кружляю, просто засинаю й бачу себе справжню.
Життя – це пуста сцена. Розум – рампа, а ти – рушниця. Тільки не вистрілиш ні в першому акті цього втілення, ні в останньому.
