Феномен людини

Як тільки душу виповнить

Космічний подих в зоряні години

Перед обличчям Всесвіту стою,

Дивуючись феномену людини.

Де, як вони вміщаються в мені

Сонця, сузір’я і оці тополі?

Можливо, тільки звуком на

Вони існують у всесвітнім полі?

А може, й сам я звук, що

Летить астральним зойком над лісами?..

В живій гармонії космічних

Проміння й звуки — споконвік те жсаме.

Отож повірте: тіла в нас нема

Є тільки душі й згущене проміння.

А простір — це матерія сама,

Це чарівництво можності й уміння.

Він, простір, тче із себе у собі

Світи гойдає в полум’янім лоні.

Мов крашанки, планети

Лежать до часу на його долоні.

Відтак дмухне на дітище своє,

Що неживе котилося допіру

І враз планета сценою стає,

Підвладна галактичному

О творчосте на зоряних вітрах,

Жадання мук і озорінь миттєвих!

Як жалко тих, кого долає

І ница радість насолод чуттєвих.

Чи варто жити в цоканні

Кухонно-спальним щастям невисоким?

У цьому світі сенс лише один:

Побачити Творця духовним оком.

З’явившись з неприхованим лицем

Відкритим, по-дитячому

Відважно стати одесну з Творцем,

Щоб світ плечем натрудженим підперти.