Цей шум колисковий загойдував розумі сім’ям березовим простір
Ще дихала пам’ять гранітним морозом,збігали вапном побілілі стовпи.
Ще дихала хвоя густим нафталіномта глиці ошурки тяглись до руки;магнітні малюнки, майбутні відмінив блакиті лункій малювали гілки.
І погляд відгадував стежку торішнюпо рисці в повітрі, по нитці в тканині:полотна ті ж самі, та хрестики інші, —гаї конопляні, а люди
І вишита пташка над хаткою висла —на гребінь шовковий не сяде ніяк;чи ниток не стало, чи кров’ю зумиснена білому вишивсь співаючий мак.
До нього тяглися дівочі долоні,і тіло солодке текло, мов струмок,а шум височів на високих колонахі вовну соснову мотав на
І в шумові тому, в ростучім клубкові,спеленуте спало зерно-немовля,скрипіли берези й колони соснові,крізь лиця бліді проступала земля.
Вона проступала крізь білі полотна,крізь очі, і руки, й лляні сорочки,хрещатим шитвом на полотнах скорботних,на білому тілі — блакитні струмки.***
