Вже репались тугі плафони,
Налляті світлом, соком стель,
Застряло в горлі
Хрипіння, як драглі, густе.
В цей час подвоєні
В жаских потугах
Священний плід — і
Одна на одну, як
А язики — з усіх скалубин,
Бо помічали первогріх;
Лущились губи — падав сміх,
І німбами змикались зуби…— Іванку, сиплються суниці,
Лоскочуть солодко,
І білий лебідь з рукава
Яка червона голова!..
З якої він напивсь криниці,
Іва…
А я малюю.
На столі — крило, як віяло донизу.
Очі пропущені крізь призму,
І голова, і
Лиш пензлем підведу
Так в скипень в себе пада ртуть).
Я ж не покину на поталу,
Бо птицю лебедем зовуть.
І обскубуть.
Я піднімаю.
А зуби жевріють — диви!
Свічками коло голови.
Гей, зоре, зоре!
Якою з’явишся на світ?
Чи слід являтись, чи не слід
Мертворожденною на
Впадеш.
Хай буде так.
Лиш не різьбись в сузір’ї Лева,
Не вгвинчуйсь в небо металеве,
В тавро прокляте — Зодіак…— Іванку, чуєш лебедят,
Чи то зоря, а чи одміна,
Стань поруч, любий, на коліна.
І будем в Господа
Суцвіть і сутінків купелі,
І оселі для лебедят.
Невинна фарба червоніє,
Горить слізьми на полотні;
Так в земляній горить
Плодоспрямоване коріння.
Роздягають,
Роздирають,
Тихо руки потирають:
Помирає, помира… помаранчеві уста…— Ах, не так, не так, не
Язики, ніби брязцала,
Язики, мов ярлики,
До палітри прилипали,
До притомної руки.
Пензель б’є по голові,
Коли лебідь оживає,
Коли лебідь — геть в крові,
Ледь повіки піднімає.
Вгору, вниз і — навпаки,
Більше долу, ніж
Тягнуть, тягнуть
Крила й слово до мажору.
Зоре,
Звідки ти на полотні?
Сутінь шибку проломила,
І зостались на
Велетенські твої крила.
Не протислася уся
Жеврієш в зіницях птиці.
Язиків довкіл косяк,
Нашорошених, як глиця:— Ах, не та, не та, не так!..
Цокотіли соковито.
Слово бігло, мов мідяк,
Лунко пущений по плитах.— Чуєш, любий, лебідь сів,
Шию гне для поцілунку,
І для нашого
Підніма крило в росі.— Чуєш?— Чую…***