І суцвіть, і пилок, і срібна трушгуляли вихором і порошились в хату,де дзвінко так лупало обіушім’я твоє гірке, немов прокляття.
І по складах годинник на стініділив його, повторюючи всоте,і, мов бджола у склянці, у менівоно гуло і радісно, й скорботно.— Невже ж це ти,
Марієчко, невже? —кажу, немов роздмухую жарину.
І, губи розщіпляючи ножем,твоє ім’я виймаю, як вуглину.
О як мені… і що мені чинить?
Така жура, така мені скорбота:що не дихну — спалахує, горитьповітря літнє полум’ям у роті.
Але й мовчать нестерпно, то й кричу,щоб вгамувати біль, стлумити ймення:— Марі-єчко!
Відлуночку!
Почуй!
І попільгуй усі мої щодення.***
