Ім’я

І суцвіть, і пилок, і срібна трушгуляли вихором і порошились в хату,де дзвінко так лупало обіушім’я твоє гірке, немов прокляття.

І по складах годинник на стініділив його, повторюючи всоте,і, мов бджола у склянці, у менівоно гуло і радісно, й скорботно.— Невже ж це ти,

Марієчко, невже? —кажу, немов роздмухую жарину.

І, губи розщіпляючи ножем,твоє ім’я виймаю, як вуглину.

О як мені… і що мені чинить?

Така жура, така мені скорбота:що не дихну — спалахує, горитьповітря літнє полум’ям у роті.

Але й мовчать нестерпно, то й кричу,щоб вгамувати біль, стлумити ймення:— Марі-єчко!

Відлуночку!

Почуй!

І попільгуй усі мої щодення.***