— О горкое твое панство!
О окаянная твоя роскош!
О бедное твое весиле!
Іван
Яко наг, яко благ перед вами — навстіжний,від зуроків ні голки, ні нитки нема,і кульбабка в устах — закипаюча ніжність,під ногами під босими ходить
Всю нерівність доріг, гостроту мандрівничув свою плоть заскалив, холоднечу ввібрав,вгамував сум’ятливе повітря обличчям,зосередивши біль на кінечку пера.
О цей крик на корі — ножова кровотеча,з щілин літер бив струм голосним джерелом,щоб забарвить теплом нахололу пустечу,де мовчання свою гіркоту стерегло!
Звук розвітрений ніжність роздмухав,жар засипав червоний в глибокі
Слово суще — це свідчення духу,у якому твої розчинились думки».
Згляньсь на поклик душі, на іржу під’язику,на широкість очей і убозтво руки;з кожним подихом в плоть входить простір безликий:оболонку душі розпошир на боки!
Хай вмістилищем слів стануть жили — не горло,щоб, розтявши зап’ястя, ти міг
Кожне слово лихе на вустах гріхотворнихнай навіки замкне металева печать!»***
