Краплино медова високого цвіту,у дзеркалі літа тебе запримітив.
Очей не зведу, і мій зір вогкуватийзанурений глибоко в синь непочату.
Ой квітко, хоч раз нахилися до менеіз сутінків довгих, з туманів зелених.
В марнотах зусилля назустріч ступитиспромігся до себе лиш тінь прихилити.
Між нами не простір, а прірва-німиця,повітря розріджене рідить зіниці,та ти прибуваєш водою з криниці,до губ підступаєш, до серця, до горлато світом священним, то полум’ям чорним.
А дні, що прибудуть, урвані краями,розсунуть провалля ще ширше між нами.
Між пам’яттю, слухом, та тільки не зором,що з дна забуття джерелує угору.
І прагну іменням твоїм возз’єднатирозірваний спогад і простір щербатий.
Тому і силкуюсь гукнути: — Надіє!
Проте між губами остудою віє.
І висотавсь голос шовковий із рота,і я видихаю глибоку
Та подихи — знаю — ніким не почуті.
І нуриться погляд ще глибше у сутінь,у дзеркало бите, в тумани схололі,де ти засвітилась кристаликом солі.***
