Лежать покошені,
Поля безлюдні вдалині,
Ховаю погляди тривожні,
Бо тут невесело мені.
Бо думку давить і
Вороже небо в вишині,
А в грудях тане щось і тає,
Мов грудка воску на вогні.
Такі ж убогі ви і прості,
Сумні, покошені поля!
Чого ж до вас прибула в
Душа зажурена моя?
Давно вже ниточка
Та, що єднала нас колись,
І гуркіт міст, і крик, і
В мою мелодію впились.
Мені чужий ваш дикий спокій,
Безмежна просторінь – чужа,
Бо покохав я вир глибокий,
Де тоне камінцем душа.
Бо на дахах і щоглах
Я серце розіп’яв своє,
А ваша ніч – нудьга зловісна
Мені заснути не дає.
Якесь шемрання
З села до серця
Щодня, як заграва погасне,
Я – безпритульний сирота.
Яка глибока тиша скрізь!
Не шелестить достигле поле;
На свіжозрошений
Летять метелики і бджоли.
Єдиний невідомий
Вгорі крилом повітря крає,
Мій погляд блудить по степах,
І думка губиться в безкраї.
А лінь повільна
На всіх, на все, мов сон глибокий,
Давно відвик я від села,
Чужий мені цей дикий спокій.
Бо ні трамвай, ані
Повітря рухом не сколише.
І не зворушить тут
Лінивої, глухох тиші.
Хіба рогатий чорний
Крильцем торкнеться до бадилля,
Тоді глухий і низький
Згадає шум автомобіля.
Глухої ж ночі
Згадаю світло електричне,
Коли завітять
Гнилі тваринки фосфоричні.
Дивлюсь на довгий, голий шлях
Куди ж то тягнеться він далі?
Коли б Вергілій у руках,
Читав би римські пасторалі.
Такий нестерпний довгий нуд!
Куди подітись од безділля?
Пішов би по книжки в сельбуд,
Та ба!
Сьогодні не неділя.
З
И
И”,
А
У. 1926.
